Досить. Звіт

Дитяча письменниця про те, чому фізичне покарання дитини – це не вихід

1978 року Астрід Ліндгрен мали вручити Премію миру німецьких книготорговців. Коли в оргкомітеті прочитали надісланий на погодження текст промови, письменницю попросили змінити його. У ті роки заклик до батьків поважати дитину і відмовитися від фізичних покарань, і припущення, що все зло у світі від того, що у дитинстві дітей жорстоко карають і вони виростають озлобленими дорослими, виглядали дуже радикально.

На прохання комітету письменниця відповіла, що тоді взагалі відмовиться від премії. Тому що вірила, що мир на Землі можливий лише тоді, коли дітей виховуватимуть у коханні та повазі. І організатори змирились.

Мова Астрід спричинила багато галасу. Одним із найзворушливіших і вражаючих фрагментів у ній став такий епізод:

«Якось я зустріла дружину пастора, яка розповіла, що коли вона була молода і народила першу дитину, вона не вірила в побої, хоча покарання дітей різками було тоді дуже поширеним.

Але одного разу, коли синові було 4 чи 5 років, він зробив таку витівку, що дружина пастора вирішила, незважаючи на свої принципи, всипати синові різками - вперше в житті. Вона сказала синові, щоб він пішов надвір і сам знайшов собі прут. Хлопчика довго не було, а коли він повернувся, обличчя його було мокре від сліз. Він сказав: "Мамо, я не знайшов прут, але знайшов камінь, яким ти можеш у мене кинути".

У цей момент вона раптово зрозуміла, як виглядала ситуація з погляду дитини: якщо моя мама хоче зробити мені боляче, то немає жодної різниці, як вона це зробить, вона може зробити це каменем. Мама посадила сина на коліна, і вони разом поплакали. Вона поклала камінь на кухонну полицю як нагадування, що насильство - не вихід…»

#скажидосить #іншажінка #стопнасильство
#ШтабволонтерівКременчука #divergentwoman #немовчи
Публікації